Казка про білочку для невпевнених, несамостійних дітей
В одному звичайнісінькому лісі, на одній із зелених ялин жила-була звичайнісінька біляча сім'я: мама, тато і дочка - Білочка. На сусідніх ялинках теж жили білки. Вночі всі спали, а вдень збирали горіхи, тому що дуже їх любили.
Мама і тато вчили Білочку, як діставати горішки з ялинових шишок. Але кожен раз Білочка просила допомогти їй: - Мамочко, я ніяк не можу впоратися з цією шишкою. Допоможи мені будь ласка!. Мама діставала горішки, Білочка їла їх, дякувала мамі і стрибала далі.
- Таточку, у мене ніяк не виходить дістати горішки з цієї шишки !.
- Білочка! - говорив їй тато, - ти вже не маленька і повинна робити все сама.
- Але у мене не виходить! - плакала Білочка. І тато допомагав їй. Так вона стрибала, веселилася, а коли їй хотілося з'їсти горішок, вона кликала на допомогу маму, тата, тітку, дядька, бабусю або ще кого-небудь. Минав час. Білочка росла. Всі її друзі вже добре збирали горіхи і навіть вміли робити запаси на зиму. А Білочка завжди потребувала допомоги. Вона боялася зробити щось сама, їй здавалося, що вона нічого не вміє. У дорослих вже не було достатньо часу, щоб допомагати Білочці. Друзі стали кликати її недотепою. Всі білочки веселилися і грали, а вона стала сумною і задумливою. «Я нічого не вмію і нічогісінько не можу зробити сама», - сумувала вона.
Одного разу прийшли дроворуби і зрубали зелений ялинник. Довелося всім білкам і білченятам відправитися на пошуки нового Дому. Вони розійшлися в різні боки і домовилися зустрітися ввечері і розповісти один одному про свої знахідки. І Білочка теж вирушила в далеку дорогу. Страшно і незвично було їй стрибати по гілках на самоті. Потім стало весело, і Білочка була дуже задоволена, поки зовсім не втомилася і не захотіла їсти. Але як же їй дістати горіхи? Нікого немає поруч, ні від кого чекати допомоги. Стрибає Білочка, шукає горіхи - немає їх і немає. День вже наближається до кінця, настає вечір. Сіла Білочка на гілку і гірко плаче. Коли дивиться, а на гілочці шишка. Зірвала її вона. Згадала, як її вчили горішки діставати. Спробувала - не виходить. Ще раз - знову невдача. Але Білочка не відступала. Вона перестала плакати. Подумала трошки: - Спробую-но я своїм способом горішки діставати! Сказано зроблено. Піддалася шишка. Дістала Білочка горішки. З'їла, розвеселилася. Подивилась, а навколо великий ялинник. На ялинових лапах шишок видимо-невидимо. Перестрибнула Білочка на іншу ялинку, зірвала шишку - там горішки, іншу зірвала - і та повна. Зраділа Білочка, зібрала трохи горішків у вузлик, запам'ятала місце і поспішила на призначену зустріч з гілки на гілку, з гілки на гілку. Прибігла, бачить її рідні та друзі сидять сумні. Не знайшли вони горішки, втомилися, зголодніли. Розповіла їм Білочка про ялинник. Дістала горішки з вузлика, нагодувала. Зраділи мама і тато, посміхнулися друзі і рідні, стали Білочку хвалити: - Як же ми тебе недотепою звали - всіх обігнала, всім сили надала і новий будинок знайшла! Ай, Білочка! Ай, розумниця! На наступний ранок білки прийшли на те місце, про яке вона розповіла. І дійсно, горіхів там виявилося дуже багато. Влаштували свято-новосілля. Горішки їли, та Білочку хвалили, пісні співали і хоровод водили.
З книги «Лабіринти душі»
