«Мама, ти мене любиш?» - запитала дочка, коли ми з нею ввечері зустрілися.
"Звісно! Дуже! А чому ти питаєш?"
Подумала я декілька секунд і сказала: «А запитай мене ще раз».
Вона здивувалася і повторила питання: «Мама, ти мене любиш?»
«Як всі сніжинки взимку».
Донька почала посміхатися.
«Запитай мене ще раз».
Вона, посміхаючись: «Мама, ти мене любиш?»
«Як всі шерстинки у кішки».
Дочка вже сміялася.
Я сказала: «Запитай мене ще раз».
Вона, запитуючи, вже реготала.
Я попросила її ще кілька разів поставити це ж питання.
А потім я її запитала: «Дашка, а ти мене любиш?»
"Звісно! А чому ти питаєш".
Я думала про те, що, зустрічаючись з нами після розлуки (у нас була перша розлука на багато годин після місяця разом) діти намагаються «синхронізуватися - стабілізуватися» - вивірити, чи все за час розлуки залишилося незмінним. І їм важливо це підтвердження, можливо, дивне для нас.
Що іноді їх різні, не тільки про кохання, питання, їх постійне повторення, їх «допитливість» нас дратує.
А якщо у нас раптом вистачить сил «віддатися» цьому - це допомагає покрити якийсь невідомий нам дефіцит.
І стати ближче.
За «повтореннями» є потреба, яку важливо розпізнати.
Адже - повторення - рим, ритму, пісень, мелодій, казок, мультфільмів, тем розмов - це і про «незмінність», про оборотність процесів і стабільність життя, про неочевидні цеглинки, з яких будується відчуття безпеки і стійкості.
І ці цеглинки - це і відповіді на питання, ігри, і читання, і домашні традиції-ритуали - частина скарбів дитинства.
А сьогодні ввечері у нас нова тема - як зрозуміти, що дорослі люди люблять один одного.
Версія дочки: вони тримаються за руки, дивляться в очі, багато розмовляють, сміються і дуріють. І вранці обмінюються романтичними поглядами.
Ми з чоловіком подивилися один на одного, посміхнулися і взялися за руки ❤️
Світлана Ройз
